За місяць : 1106
статей : 1008
Губернські бібліотеки – провідні публічні бібліотеки у містах – центрах губерній як основної адміністративно-територіальної одиниці Російської імперії у період 1830–1917 рр. Під цією ж назвою, але за дещо іншими функціональними ознаками та підпорядкованістю ці бібліотеки діяли короткий час у період становлення радянської влади (в Україні – до лютого 1925 р.).
Започаткування Г. б. пов’язане з ініціативою президента імператорського Вільного економічного товариства, адмірала М. Мордвинова (1754–1845). За його пропозицією Міністерство внутрішніх справ розіслало всім губернаторам циркуляр, датований 5 (17) липня 1830 р. за № 777, з приписом скликати нараду «представників дворянства, директорів гімназій і загалом ревнителів просвіти, як з середовища дворянства, так і купецтва, щоб спільно з ними відшукати кошти для заснування бібліотек». Вільне економічне товариство зобов’язувалося надсилати кожній Г. б. по два примірники усіх своїх видань. За задумом М. Мордвинова, Г. б. мали звертати особливу увагу на комплектування фондів виданнями з різних галузей знань, з наданням пріоритету книжкам про свій регіон, тобто краєзнавчого спрямування. Він також пропонував на спеціальні урядові кошти створити Г. б. у 55 губернських містах Росії протягом п’яти з половиною років, тобто по 10 книгозбірень щороку. За його підрахунками, мінімальні щорічні витрати на діяльність однієї Г. б. мали складати приблизно 4 тис. руб. (із них 1,5 тис. руб. – на закупівлю видань). Але, фактично, фінансування Г. б., як з боку держави, так і місцевих заможних осіб упродовж наступних десятиліть було дуже нестабільним. 14 квітня 1832 р. було розіслано ще одне розпорядження за підписом міністра внутрішніх справ Д. Блудова, згідно з яким місцевим урядовцям, дворянству, купецтву пропонувалося відкрити 44 бібліотеки в губернських містах.
У Росії до середини 1850-х років, за підрахунками Д. Балики, діяли 49 публічних бібліотек, у т. ч. 29 у губернських містах – передусім там, де ідея М. Мордвинова знайшла підтримку, насамперед фінансову, з боку губернаторів і місцевого дворянства та купецтва. На території України до 1920-х рр. існували 9 губерній: Волинська (адміністративний центр – м. Житомир), Катеринославська, Київська, Подільська (центр – м. Кам’янець-Подільський), Полтавська, Таврійська (центр – м. Сімферополь), Харківська, Херсонська, Чернігівська, проте Г. б. були створені лише у шести містах – Кам’янці-Подільському (1832), Харкові (1833), Катеринославі (1834), Сімферополі (1834), Полтаві (1835) та Житомирі (1835), але жодна з них не працювала стабільно і тривалий час. Для управління Г. б. створювалися особливі опікунські комітети, до складу яких залучались кілька осіб від місцевих урядовців, дворян, духовенства та освітян.
До 1860-х років належної уваги до місцевих бібліотек та їхніх потреб з боку уряду та губернських можновладців не було, відтак книгозбірні перебували у жалюгідному становищі. Тому більшість Г. б. в Російській імперії досить швидко припинили своє існування і майже не вплинули на стан тогочасної міської культури. Загалом на початку 1860-х рр. в Росії продовжували діяти лише 15 публічних бібліотек з числа тих, що були засновані у 1830-ті рр., з них на теренах України – лише дві. Так, Харківська губернська публічна бібліотека через постійні матеріальні, кадрові та інші проблеми працювала з тривалими перервами і згодом перетворилась на приватну комерційну книгозбірню відставного офіцера О. Биковського, а потім на бібліотеку Харківського Дворянського депутатського зібрання, але й далі ледь животіла, відвідуваність і книговидача залишались незначними. Катеринославська губернська публічна бібліотека (попередниця сучасної Дніпропетровської ОУНБ ім. Першоучителів слов’янських Кирила і Мефодія) загинула під час пожежі у 1839 р. Поновивши свою діяльність 1843 р., надалі у 1850-х рр. за розпорядженням губернатора взагалі була зачинена, а потім майже 30 років, фактично як приватна, існувала при книгарні В. Ульмана.
На думку Л. Хавкіної, основними причинами занепаду і закриття губернських публічних бібліотек були: відсутність державної підтримки і коштів; байдужість опікунських комітетів; низький професійний рівень окремих бібліотекарів; великий відсоток неграмотного населення; відсутність стійкої потреби у читанні книжок та періодики навіть серед тих, хто вмів читати; нехтувавння громадськістю проблемами освіти і культури; висока плата за користування бібліотеками, яка відлякувала багатьох потенційних читачів та ін.
Фонди переважної більшості Г. б. у середині 19 ст. становили в середньому 2–3 тис. томів, в окремих – до 5 тис. томів. За галузевою ознакою видання розподілялись у таких приблизних пропорціях: до 35% – белетристика, до 25% – періодичні видання, 20% – історична, 12% – природничо-наукова, 6% – соціально-політична, 3–4% – релігійна література. Застосовувалось, як правило, систематичне розташування книжок. Всі Г. б. мали систематичні каталоги у рукописному вигляді (друковані каталоги ще до 1850-х років мали Харківська, Сімферопольська, Катеринославська бібліотеки, а також Одеська публічна). Кам’янець-Подільська публічна бібліотека мала ще й алфавітний каталог.
З другої половини 1860-х рр. певна частина загалом невеликих за обсягом книжкових фондів колишніх Г. б. стала основою для утворення нових міських і громадських публічних бібліотек у губернських містах, однак їхні основні завдання і функції – інформаційні, культурно-просвітницькі, освітні, комунікативні, краєзнавчі тощо, мали більш помітний характер, ніж у попередниць. Лише поодинокі губернські публічні бібліотеки продовжували діяти під цією назвою до 1917 р. (у Вятці, Тулі).
Першою публічною книгозбірнею на теренах України і другою в Російській імперії стала Одеська публічна бібліотека (нині – Одеська національна наукова бібліотека), заснована у 1829 р., але, унаслідок епідемії чуми, відкрита роком пізніше. Російський бібліограф і бібліотекознавець К. Дерунов (1866–1929) вважав, що Одеська бібліотека дуже близько наблизилась до панівного типу Г. б., оскільки свідомо ставила мету поширити свою діяльність за межі міста, на всю губернію і Причорномор’я, до того ж мала ті ж типові недоліки, що й інші Г. б. (відсутність систематичного фінансування, нестабільне, випадкове комплектування; неефективне керування, нерегулярний режим роботи тощо). Бібліотекознавець Г. Бородіна також вважає, що Одеська публічна бібліотека за своїми функціями і завданнями, фактично, була першою в Україні Г. б. (хоча Одеса не була адміністративним центром губернії).
З 1834 р. публічні бібліотеки, у т. ч. й губернські, перебували під наглядом Міністерства народної просвіти, та цензурних органів. З 1868 р. книгозбірні опинилися у підпорядкуванні Міністерства внутрішніх справ, йому ж із 1863 р. підпорядковувалось і цензурне відомство. З 1871 р. до контролю за діяльністю цих бібліотек долучилось і духовне відомство.
На Першому Всеросійському з’їзді із бібліотечної справи (1911) було ухвалено пропозицію щодо сприяння створенню та розвитку в країні бібліотечної мережі, що мала складатися із центральних губернських і повітових бібліотек, народних – у містечках і селах та пунктів видачі книг та періодики – у невеликих селищах. У кожному губернському місті повинна була діяти центральна Г. б.. Реалізації цих намірів завадила Перша світова війна і вони були втілені в життя вже після революційних і воєнних подій 1917–1921 рр., але на інших управлінських засадах.
Після встановлення на території України радянської влади ще кілька років зберігалася, з деякими відмінностями, колишня адміністративно-територіальна система. У 1921 р. Україна поділялася на 12 губерній: Волинську, Донецьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Олександрівську (з березня 1921 р. – Запорізьку), Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську. У 1922 р. Кременчуцька й Запорізька губернії були ліквідовані, а Одеська та Миколаївська об’єднані в Одеську губернію. Безпосереднє керівництво бібліотечною справою в Україні в цей час здійснювалося Наркоматом освіти та його губернськими підрозділами (губнаросвітами). Поступово методичними центрами для бібліотек у межах певних територій ставали губернські і повітові бібліотеки. У Положенні про центральні губернські і повітові бібліотеки, підготовленому Головполітосвітою і затвердженому Наркоматом освіти СРСР 29 серпня 1924 р., було визначено, що на ці книгозбірні покладається керівництво всією мережею публічних бібліотек, яке здійснювалося спільно з бібліотечними колекторами.
Загалом на початку 1920-х рр. в Україні в губернських містах діяли два основні види публічних бібліотек: державні центральні Г. б., що мали фонд понад 100 тис. пр. (у Києві, Одесі, Харкові і Катеринославі) і фінансувалася з державного бюджету; центральні Г. б., з фондом приблизно 20 тис. пр., які перебували на утриманні місцевого бюджету. Так, у 1919 р. Чернігівську міську громадську бібліотеку рішенням Губнаросвіти про централізацію бібліотечної справи реорганізовано у Чернігівську центральну зразкову Г. б. (нині - Чернігівська ОУНБ ім. В. Г. Короленка), а Харківську громадську бібліотеку за рішенням Всеукраїнського революційного комітету перетворено на Центральну Г. б. і підпорядковано позашкільному підвідділу Харківського міського відділу народної освіти. Київська міська публічна бібліотека, яка за півстоліття своєї діяльності поступово перетворилась на велике книгосховище (у 1919 р. в ній зберігалося 143,9 тис. книг, брошур, комплектів газет та журналів) зі значним штатом (до 30 осіб), на початку 1920-х рр. мала назву Київської Г. б. і виконувала функції головної книгозбірні міста і губернії. В Одесі функції Г. б. виконувала колишня Одеська громадська бібліотека (нині Одеська ОУНБ ім. М. Грушевського), що вела свій відлік від 1875 р., коли при Одеському товаристві взаємної допомоги прикажчиків-євреїв була створена невеличка книгозбірня, яка поступово перетворилась на загальноміську. У 1920 р., після націоналізації, вона називалась Центральною комунальною бібліотекою, надалі – Центральною губернською, а з 1925 р. – Центральною округовою бібліотекою ім. Жовтневої революції.
З 1925 р., відповідно до адміністративної реформи, Г. б. поступово перетворювалися (перейменовувалися) на округові; у 1930-х роках окремі з них стали обласними.
У 1920-х рр. було здійснено конкретні кроки щодо централізації бібліотечних фондів, які було переведено на державну форму обліку і зберігання. У цей час фонди багатьох ліквідованих книгозбірень були переміщені до декількох державних провідних міських публічних бібліотек, що виконували функції центральних Г. б. Значну роботу зі збереження безгосподарних книжкових колекцій та зібрань здійснювали саме губернські (а надалі – округові й обласні) бібліотеки, які стали центрами концентрації регіональних інформаційних ресурсів. Г. б. до середини 1920-х рр. розглядалися як територіальні наукові бібліотеки (їх інколи неофіційно називали губернськими науковими бібліотеками) і на них покладалися завдання задоволення науково-освітніх запитів читачів. Вони також сприяли розвитку бібліотечної справи в межах регіону, зростанню рівня взаємодії та координації роботи місцевих книгозбірень.
Кілька сучасних ОУНБ, по суті, є наступницями колишніх губернських публічних бібліотек і зберегли їхнє призначення як провідних закладів регіонального рівня, центрів культурно-просвітницької та громадської діяльності, осередків зберігання та поширення культурної спадщини.
У більш широкому тлумаченні терміном «Г. б.» позначають державні публічні бібліотечні заклади, що функціонували у губернських містах у 1830–1920-х роках і мали ознаки найбільших у своєму регіоні за обсягом фонду, а також за впливом на інші книгозбірні. Крім, власне, бібліотек, у назві яких фігурувало позначення «губернська» (різновид – «губернська публічна»), в губернських містах діяли публічні бібліотеки й під іншими назвами – міські (російські), громадські (наприклад, у Харкові, Чернігові), центральні (у першій половині 1920-х років), центральні міські робітничі, які теж мали ознаки Г. б. У 19 ст. Г. б. виникали і діяли на перетині двох рушійних соціальних впливів – державного почину (адміністративного важеля) та суспільної ініціативи, громадської підтримки з боку місцевого прогресивного дворянства, купецтва, інтелігенції тощо.
Циркулярное предписание Министра Внутренних Дел Гражданским Губернаторам от 5 июля 1830 года, о заведении в Губерниях публичных библиотек для чтения // Журн. М-ва внутр. дел. – 1831. – Ч. 4. : Кн. 1. – С. 27–29;
Мнение адмирала Н. С. Мордвинова об учреждении публичных библиотек в России / сообщил Е. М. Феоктнотов // Сб. Рус. ист. о-ва : Т. 2 / Рус. ист. о-во. – Санкт-Петербург : Тип. Имп. Акад. наук, 1868. – С. 413–418;
Хавкина Л. Б. Библиотеки, их организация и техника / Л. Б. Хавкина. – СПб., 1911. – 404 с.;
Хавкина Л. Б. Наши публичные библиотеки: (по данным анкеты, провед. авт.) / Л. Б. Хавкина // Всеобщ. ежемесячник. – 1911. – Кн.12. – С. 105–119;
Столпянский П. К истории провинциальных публичных библиотек в эпоху императора Николая І (1825 – 1855) / П. Столпянский // Русский библиофил. – 1912. – С. 51–57;
Балика Д. Бібліотека у минулому: (культурно-історичний нарис) / Д. Балика. – К.: ДВУ, 1925. – 118 с.;
Громова А. Публичные библиотеки в провинции в 1830–1850 гг. / А. Громова // Советская библиография. – 1934. – Вып.1. – С. 66–97;
Дерунов К. Н. Типичные черты в эволюции русской «общественной» библиотеки / К. Н. Дерунов // Дерунов К. Н. Избранное: Труды по библиотековедению и библиографии. – Москва : Книга, 1972. – С. 62–141;
Абрамов К. Прожектёр из прошлого века / К. Абрамов // Библиотека. – 1992. –№ 2. – C. 23–27;
Радзівіло А. А. З історії публічних бібліотек України у другій половині ХІХ ст. – першому десятиріччі ХХ ст.: (З архівних матеріалів) / А. А. Радзівіло // Історія бібліотечної справи в Україні. – Київ, 1995. – Вип. 1. – С. 9–15;
Абрамов К. И. Городские публичные библиотеки России: история становления (1830 – начало 1860-х гг.) / К. И. Абрамов. – Москва: Пашков дом, 2001. – 124 с.;
Жукова Ю. В. Публичные библиотеки в провинциальных городах Российской империи: местные проекты 1830–1833 гг. / Ю. В. Жукова // Библиотека в контексте истории: Материалы 5-й междунар. науч. конф., Москва, 21–23 окт. 2003 г. / РГБ. НИО библиотековедения. Сектор истории библ. дела; Сост. М. Я. Дворкина. – Москва : Пашков дом, 2003. – С. 157–164;
Григоренко О. П. Формування публічних бібліотек у містах Подільської губернії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О. П. Григоренко // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. Сер.: Бібліотекознавство. Книгознавство. – 2010. – Вып. 2. – С. 117–123;
Бородіна Г. Г. Культурно-просвітницька значимість книгозбірень в історико-краєзнавчому контексті Півдня України / Г. Г. Бородіна, Л. П. Одинока // Бібліотечне краєзнавство у культурному просторі України : зб. матеріалів Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Київ, 20 листопада 2013 р.) / М-во культури України, Нац. іст. б-ка України, Нац. спілка краєзнавців України, КНУКіМ; [за заг. ред. О. П. Реєнта]. – Київ, 2014. – С. 8–11
Cєдих В. В. Історія бібліотечної справи в Україні : навч. посіб. / В. В. Сєдих ; [наук. ред. Н. М. Кушнаренко] ; Харк. держ. акад. культури. – Харків : ХДАК, 2013. – 212 с. : іл.;
Матвеев М. Ю. Российские библиотеки во второй половине XIX – начале ХХ века / М. Ю. Матвеев. – Санкт-Петербург, 2014. – 552 с.;
Айвазян О. Б. Бібліотеки Поділля (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) : монографія / О. Б. Айвазян, В. С. Прокопчук. – Кам’янець-Подільський: Видавець ПП Д. Г. Зволейко, 2016. – 256 с.;
Бондаренко С. К. В поисках исторического образа Харьковской губернской публичной библиотеки / С. К. Бондаренко // Збірник наукових праць / Харків. держ. наук. б-ка ім. В. Г. Короленка. – Харків, 2016. – Вип. 8. – С. 4–52;